Ответ: долго писала надеюсь хоть немного помогла
Ответ: можешь помочь мне ?
Ответ: как?
Ответ:
«Основа». Заарештування членів Кирило-Мефодіївського братства розбило молодий організаційний центр, що готувався взяти провід в українському житті. Протягом десятьох років, під гнітом миколаївського деспотизму, не вдалося створити нової української організації. Щойно невдачі Кримської війни, смерть Миколи І і деякі пільги, що їх мусів дати Олександер II, створили кращі обставини для організаційних заходів. Наприкінці 1850-их років українське життя почало скупчуватись у Петербурзі. Тут, у столиці Російської держави, де режим був дещо м’якший, як на провінції, осіли звільнені після заслання кирило-мефодіївці: Шевченко, Косто-марів, Куліш, Білозерський*, а при них зібрався гурт письменників і публіцистів. Коштом поміщиків-патріотів Тарновського* і Галагана* устатковано українську друкарню і розпочато видавництво. У світ вийшли твори найвизначніших письменників — Котляревського, Квітки, Шевченка, Куліша, Марка Вовчка та інших, перше систематичне видання українських письменників. У 1861 р. за редакцією Білозерського почала виходити «Основа», місячник, присвячений громадським і літературним справам. Новий центр у своїй програмі значно відійшов від ідей Кирило-Мефодіївського братства: він залишив широкі, неосяжні політичні плани та мрії, а всю увагу звернув на актуальні питання, що вимагали негайної розв’язки. На першому місці стояла оборона самостійності української національності і літератури.
Національна свідомість. Петербурзький гурт намагався цю справу поставити ясно і недвозначно, захищаючи українські позиції від наступу, що йшов і з російського, і з польського боку. В «Основі» надруковано ряд статей, присвячених основним проблемам української ідеології. Костомарів дав студію про «дві руські народності», де доводив окремішність української культури і світогляду; він вбачав в українців сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність, демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади. Павло Житецький* дав відповідь російському публіцистові, що виступав проти літератури українською мовою: «Для нас однаково смішний як шляхетський гонор поляків, що узивають українську мову хлопською, так і вельможна делікатність великорусів, що вживають для цієї мети французького вислову і твердять, ніби українська мова назавжди залишиться мовою простолюддя, не ставши мовою школи і освіченості… Доля української мови і письменства залежить від самого народу, який в міру свого власного розвитку, керуючись внутрішньою потребою своєї натури, привласнить з російської освіти не те, що подарують йому добрі та великодушні люди, а те, на що направить його народній його геній, з правом впливати і собі на російську літературу». Відношення до поляків Куліш схарактеризував так: «Польське я і українське я розійшлися протягом віків на таку далечінь, що поляк при всьому намаганні не може ввійти в природу українця, а українець при всіх принадах увійти в природу польську не хоче». Обидві сторони можуть сходитися для розмов: «Але коли вони робляться представниками своїх народів і від абстрактних розмов переходять у справжнє життя, кожен з них мимоволі мусить піти у свій табір і рахуватися одним з одним зброєю, що не сяяти їй під тим самим прапором».